Вихователям

ВИХОВАТЕЛЯМ

Липова Ганна Ігорівна

М ГД група

Наук. керівник

Барановська І.Г.

УРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ – НЕВИЧЕПНЕ ДЖЕРЕЛО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбуваються протягом багатьох століть. Народні традиції – це неписані закони, якими користуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Святково-звичаєва спадщина, а також мова – це найміцніші елементи, що об’єднують і цементують окремих людей в один народ, в одну націю.

Перед сучасною системою освіти стоїть завдання залучення нових поколінь до історичної пам'яті народу, а значить – і збереження її в наших дітях. Знання традицієвої спадщини необхідно кожному народу. Адже наше минуле – це фундамент стабільного, повнокровного життя в сьогоденні і запорука розвитку в майбутньому. Ми звертаємося до народних традицій не тільки тому, що це джерело мудрості, запасник педагогічної думки і морального здоров'я. Найважливіше - це наші витоки, наша історія. Завдання освітян:

- познайомити дитину з національними традиціями;

- навчити поважати і шанувати пам'ять предків;

- виховати шанобливе ставлення до свого стародавнього коріння;

- розвинути інтерес до української народної спадщини шляхом систематичного і цілеспрямованого залучення дітей до витоків народної культури. Український народ – невичерпне джерело духовних цінностей. Великі художники, композитори, поети черпали натхнення в народі, з народної творчості. Тому їх творіння в усі епохи були доступні і близькі народу.

Національна традиція, її трансформація в сьогоденні і майбутньому стає важливим чинником поступу нашої педагогіки. Неважко помітити, що і в світовій педагогіці ця думка знаходить усе більше своїх прихильників. Людство прямує до зближення інтересів, до взаємодії в розвитку й виживанні, і водночас жоден народ не бажає втратити найліпших якостей і прикмет своєї самобутності, неповторності.

В основі реалізації завдань виховання культури поведінки, лежить синтез загальнолюдського досвіду, моральних цінностей і особ­ливостей українського менталітету. В джерелах української народної педагогіки нагромаджений досвід народу щодо виховання та навчання дітей, його погляди на мету, завдання й методи виховання молодого покоління, традиційні для українців форми та засоби виховного впливу. На основі багатовікового досвіду українців склалися народна філософія, мораль, система знань і вірувань, які й утворили основу української народної педагогіки. М. Вовчок, О. Духнович, О. Маркович, С. Русова, Г. Сковорода, Л. Українка, К. Ушинський, І. Франко, та інші відомі історичні постаті вважали, що педагогічні знання та вміння народу сконцентровані в українському фольклорі, зразки якого можна використовувати як засоби виховного впливу на дітей дошкільного віку.

Так, у народних прислів'ях, казках, легендах чітко сформульований ідеал виховання, визначено моральні якості, притаманні вихованій людині. В прислів'ях зібрані конкретні правила культурної поведінки, викла­дені в дотепних формах, що полегшує їх усвідомлення дошкільниками. Наприклад, «На людях Ілля, а дома свиня», «Не для Гриця паляниця!», «Не літай, вороно, у чужі хороми», «Яка совість, така й честь».

Українські народні казки містять відомості про форми та способи культурної по­ведінки, а також про наслідки порушень визначених норм. Наприклад, казки «Котигорошко», «Дідова дочка і бабина дочка», «Яйце-райце»,
«Летючий корабель», «Кирило Кожум’яка», «Ох», «Кривенька качечка», «Правда і Кривда» несуть у собі глибший моральний зміст.  Працьовитому та миролюбному українському народу доводилось часто обороняти свій квітучий край від ворогів отож у казкових оповідях герої, що боролися з злом щедро обдаровувались визначною силою, красою, відвагою. Наприклад, казка про богатиря Котигорошка, що боровся з змієм, Кирило Кожум’яка, якого боявся лютий змій: «...як затопить хату, то дим аж під небеса стелиться, а як вийде на Дніпро мочить кожи — бо він Кожем’яка — то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму да й учеплюсь за їх, чи витягне то він їх? А йому й байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи на берег не витягне. От того тільки мені й страшно!». Але й ворогів наш народ мав неабияких, тому змальовував їх гідними богатирської сили їхніх супротивників – це три, дев’яти-,  дванадцятиголові змії. З казок виступає мораль, погляди на добро і зло, на правду і кривду. Твори української усної словесності розкривають глибину почуттів народу, його розуміння сенсу життя. У цьому їхня живучість і непересічне значення для народної педагогіки.

Отже, в прислів'ях, приказках, легендах, казках сконцентрований мораль­ний зразок, вироблений українським народом.

Дошкільний період – вік бурхливого психічного, фізичного розвитку дитини, формування основ  її особистості. Для розкриття творчих здібностей дитини, необхідно збагачувати її життєвий досвід яскравими художніми враженнями, надати необхідні знання і вміння. Чим багатший досвід малюка, тим яскравішими стануть творчі прояви в різних видах діяльності. Дитинство малюків насичене та пронизане грою. Гра – найдоступніший і цікавий для дитини спосіб переробки, висловлювання емоцій, почуттів, вражень. У грі малюки не тільки отримують інформацію про світ, закони суспільства, красу людських почуттів та відносин, а й вчаться жити у світі, будувати стосунки з оточуючими, проявляти активність та організованість.

Виховна цінність народної гри полягає в тому, що в ігровій ситуації діти беруть на себе певні ролі і ви­конують ігрові дії. Це потребує усвідомленого дотри­мання визначених правил та норм поведінки. Внаслідок цього в дошкільників, з одного боку, накопичується соціальний досвід, закріплюються певні правила та способи поведінки, а з іншого –  він при­вчається дотримуватися вимог, які до нього ставлять­ся.

Розглянемо традиційні народні ігри, які можна використовувати в роботі з дошкільниками молодшої групи. Це ігри-забави «Росте морква», «Тук, тук чобіток...», «Котик і мишка», «Танцювала риба з раком», «Журавель», «Дзвіниця» «Грушечка», «Чижик», хороводи «Ходить квочка коло кілочка», «Подоляночка», «А ми просо сіяли, сіяли», «Мак», «Шевчик», «Ой гілля-гілочки»,  віршики-лічилка «Тікав заєць через міст…», «Зайчик-зайчик-побігайчик…», «Котилася торба
З високого горба…», «Сорока-ворона
На дубі сиділа…», заклички: «Вийди, вийди сонечко», «Іди, іди, дощику», «Зозуле рябенька...», «Ластівки-ластівки...», «Сонечко, сонечко,
Виглянь у віконечко…», тощо. Події та предмети потрібно представляти малюкам так, щоб вони пробуджували фантазію дитини. У віці 2 - 3 років малята жваво цікавляться іграми з предметами, їх вражають невеликі сюжети, показані вихователем, вони із задоволенням висловлюють свої емоції в рухових образах-імпровізаціях під музику.

Спочатку можна запропонувати дітям невеликі інсценівки, наприклад, портретна замальовка-діалог ляльки Каті (персонажа) з дітьми. Вихователь знайомить дітей з Лялькою Катею. Діти описують зовнішній вигляд ляльки за допомогою навідних запитань вихователя. У Каті яскраві черевички і вона гарно в них танцює. (Під музику вихователь танцює з лялькою, а потім просить потанцювати дітей для Каті). У Каті гарне вбрання і капелюшок, а ще вона вміє співати. (Малюки слухають пісню «Лялька» муз. М. Красєва, яку Катя співає, потім вивчають її). У кінці гри діти запрошують Ляльку Катю у гості.

Іграшка як матеріальна основа і супутник гри допомагала прилучатися до господарської діяльності дорослих або уявляти себе причетною до тих сфер діяльності, в яких дитина ще неспроможна брати участь насправді (мисливство, військова справа тощо). Водночас дитяча іграшка є предметом образотворчого мистецтва. Вона свідчить про смаки, мистецький, культурний рівень тогочасного суспільства. Українські народні іграшки відображають своєрідну культуру, побут, ментальність нації, крім того, їм притаманні загальнолюдські риси і традиції.

Іграшка як частка народної культури і засіб виховання через гру виникла в доісторичну епоху. Вона — відбиток мотивів і форм багатьох побутових речей свого часу. Але першотворцями іграшок були самі діти. Схильність до вигадок, до перевтілення неживих предметів у живі спонукала дітей обертати па іграшки камінці, черепашки, уламки паличок, кісток, шматки шкіри тощо. Найпривабливіші образи, які прагне наслідувати дитина, — це образи батьків та інших людей. Тому-то упродовж віків основною іграшкою є лялька. Форми давніх глиняних, кам'яних ляльок споріднені з язичницькими ідолами. Спочатку фігурки тварин і людей мали суто культове призначення. Поступово фігурки, яким дорослі надавали магічних властивостей, у дітей набували ігрових рис і особливостей. Згодом були створені й власне іграшки, які використовувались у вихованні.

Ідея привчання дітей до виробничих процесів знаходить своє підтвердження в дитячих іграшках (у зменшених предметах праці – сапках, грабельках, кісках, ціпках для обмолоту збіжжя, інструментах тощо), якими діти гралися під час дозвілля. Серед пам’яток трипільської культури є дитяча іграшка з кераміки – це візок на двох колесах із запряженими кіньми. Отже, давні трипільці в іграшковій, ігровій формі родинного дозвілля привчали дітей до природного матеріального світу, розуміння призначення і візка, і тварин, а також до визначення їх ролі й місця у виробничій та побутовій сферах. Сьогодні батьки так само через іграшки привчають дітей до праці, тільки тепер це не грабельки, а електронні іграшки. Таким чином, родинні традиції дозвілля, трансформуючись через перетворення та інтеграцію з новими виробничими, побутовими й культурно-освітніми умовами, набувають вираження в сучасних формах і способах функціонування.

Образ іграшки містить інформацію про економіку, рівень виробництва, інтереси людства, яке її створило. Іграшка також може розповісти про мету, напрям, зміст навчання та виховання у різні часи, в різних народів. Так, у дитячих похованнях часів трипільської культури та на території міст – полісів Північного Причорномор'я знайдено брязкальця, тріскачки, свищики, фігурки коників, кіз, баранів, птахів. Є також кульки, дзиґи, предмети побуту (мініатюрні дзбаночки, чаші, мисочки, макітри – двійнята, пляшечки, меблі), монетки, зброя (лук і стріли, сокири, мечі і списи тощо), рухомі іграшки (возики на коліщатах, метелики), різні мороки (головоломки) для розвитку мислення, уяви, винахідництва. Іграшці надавалось практичне значення оберега, який забезпечував реальний, очікуваний результат. Іграшку клали в колиску, щоб вона оберігала дитячий сон та спокій. Якщо дитина бавилася іграшкою, це сприймалося як звістка про прибуток. Лялька символізувала продовження роду, що було надзвичайно важливо в умовах виживання. Тому гра з нею заохочувалась. Вважалося, що подарована іграшка принесе дитині здоров'я і щастя.

Діди та прадіди знали про безкінечність і невимірність світу, усвідомлювали вічну змінюваність життя, шанували матінку – природу, землю – годувальницю. Хліб – усьому голова; свобода – найбільша цінність; кожна людина має жити по правді – такі принципи здавна сповідували українці. Осягаючи народну мудрість, молодь наслідувала старших в організації своєї життєдіяльності., тому народні ігри як жанр усної народної творчості є національним багатством, і ми повинні зробити їх надбанням наших дітей.

В українській родині дбали про виховання дітей від народження. З колиски прищеплювали любов до пісні, усної поетичної творчості. Тут дитина пізнавала перші моральні норми: щирість, доброту, повагу до старших, любов до свого краю. Вже змалку дітей залучали до посильної праці. Повага до праці закладається у свідомість дитини через колискові пісні («Е-е, дитино, Поїдемо по сіно. А я буду сіно класти, А ти будеш бички пасти…»). Знаходимо в колискових піснях і початкові відомості щодо безпеки життєдіяльності. Зокрема, вже із самого народження дитину привчають бути обережною, уникати небезпеки («Ой ти, коту, коту, Не лізь на колоду, Бо впадеш у воду…»). У той же час переконуємося, що нові колискові органічно поєднані з традиційними народними, саме від них іде неповторна українська мелодійність, наспівність і багаторазове повторення однієї музичної фрази-поспівки у вузькому діапазоні із застосуванням одноманітної ритміки. І в сучасних колискових зустрічаємо давно відомих популярних у народній творчості персонажів (Котика, Дрімоту, Сон тощо).

 Далі так опрацюй матеріал, щоб приказки перествав до приказок, народні ігри до ігор, пісні до нісень і т.д.

Той матеріал , що залишиться поки не викидай , а зсунь в кінець та виділи курсивом.

Літератури оформи за останніми вимогами….

Народ створював і вдосконалював певні морально-етичні норми. Головними чинниками народної моралі були повага до вільної праці, утвердження ідеалів добра, краси, гуманних взаємин. Знання свого родоводу, почуття громадянського обов'язку заохочувалися, пияцтво, лінощі, злодійство, жадібність, скупість — засуджувалися. Право на вільну працю народ виборював століттями. У праці він обстоював свою честь і гідність. Тому вартість людини визначалась її ставленням до праці. Основу народної педагогіки становило трудове виховання: «Без труда немає плода».

Про важливі події в житті народу та про його героїв сповіщали історичні пісні. З приповідок постає сила життєвого досвіду народу («не все те русалка, що у воду поринає»; «правдою увесь світ перейдеш і назад повернешся»; «і на жалку кропиву мороз буває»), Є приповідки, які створив український народ, є запозичені в інших народів.

У піснях обрядового й історичного характеру найбільше з-поміж усіх творів української усної словесності збереглося інформації про історичні факти. У замовляннях криється давня віра людей у магічну силу слова. Такого самого значення надавали й рухам при наслідуванні певних явищ. Вірили: якщо знайти потрібні слова, можна «накликати» чи приворожити те, чого бажаєш.

У колядках, щедрівках, веснянках, купальських піснях міститься багато цінного матеріалу для пізнання тогочасного народного світогляду, який завдяки емоційності та невимушеності засобів сприймався дітьми змалку. Родинні обрядові пісні свідчать про надзвичайно важливе місце в українському суспільстві сім'ї, родини, з-поміж багатьох функцій якої чи не найголовнішою була виховна. Віддавна українці шанували рід як святиню, а виховання дітей вважали святим обов'язком батьків.

Чарівною силою володіє народна пісня, що захоплено оспівує красу рідної природи. Виховне значення народної пісні важко переоцінити. Вона пробуджує в дітей уявлення в дітей про прекрасне не лише в оточуючому світі, але і в самій людині. В.О. Сухомлинський вважав народні традиції, звичаї, свята та обряди, які супроводжувались народними піснями, надзвичайно важливим засобом становлення особистості. Він широко використовував їх з метою досягнення певних конкретних цілей, збагачення і урізноманітнення методик навчально-виховної роботи.

Видатні педагоги минулого багато уваги приділяли вивченню педагогічних поглядів народу і його педагогічного досвіду. Взаємодія народної педагогіки, народного виховання найвиразніше простежується у творчій спадщині великих педагогів. Особливо повчальними і значущими в цьому відношенні є досвід та ідеї Я. А. Коменського і геніальних продовжувачів його справи - К.Д. Ушинського, А.С. Макаренко, В.А. Сухомлинського.

Вся самовіддана діяльність Я. А. Коменського визначалася бажанням допомогти своєму народові в його прагненні до світлого майбутнього. Йому дуже дорогі народні традиції та звичаї, він печеться про те, щоб народ мав добрих і мудрих правителів, «пов'язаних зі своїми підданими узами крові». Я. А. Коменський домагався того, щоб учителі дітей народу були справді народними. Перше і головна вимога до них - вивчати, любити усна творчість народу.

Про високу оцінку педагогічних традицій народу можна судити і за змістом освіти, яке Я. А. Коменський пропонував для пансофіческой школи. На його думку, дітям слід пропонувати розповіді на моральні теми, які можуть бути запозичені з усної народної творчості, вивчати звичаї народу.

К.Д. Ушинський вважав, що система виховання породжується історією народу, його потребами і побутом, його матеріальної і духовної культурою, вона не може існувати поза вирішення гострих соціальних проблем.

Прекрасно знаючи звичаї, обряди, традиції рідного народу, К.Д. Ушинський глибоко проникав у його духовне життя. У поле його зору були всі сфери духовного життя слов'янських народів, він захоплювався наступністю і спільністю їх культур.

А. С. Макаренко закликає до критичного відбору народних традицій. Він не міг допустити зневажливого ставлення до багатств природи й народної душі.

Послідовне проведення принципу народності в системі виховання Макаренка виключає яке б не було диктаторство, бо не може бути тоталітарною педагогіка великого народу, народу-героя, народу-творця, такою може бути педагогіка, яка виросла з народної і поставлена ​​на службу народу.

Духовне багатство особистості, як вважає В.А. Сухомлинський, - це, перш за все, частина духовного багатства нації. Сухомлинський рішучим чином вимагає самого дбайливого ставлення до духовних скарбів народу, вирішальними з яких він вважає традиції виховання підростаючих поколінь.

В останніх книгах В. О. Сухомлинського, в усіх його останніх статтях червоною ниткою проходить думка про необхідність відродження прогресивних педагогічних традицій народу, про широке впровадження їх у сім'ю і школу. Він розповідає дітям казки, разом з ними співає народні пісні, організовує проведення народних свят.

У сім'ях традиційно виявлялася турбота про виховання дітей. У народі воно найчастіше будувалося за принципом «Роби як я», тобто в основу сімейного виховання був покладений авторитет батьків, їхні справи і вчинки, сімейні традиції. В якості зразка виступав батько, голова родини.

Найважливіше у вихованні дітей, завжди має неминуще значення і дуже актуальне в сучасних умовах - це дбайливе ставлення до цінностей, створеним працею людини і природою.

Під вихованням на національно-культурних традиціях розуміємо процес відтворення у наступних поколіннях тих кращих якостей і рис, що були вироблені й перевірені українським народом упродовж всього періоду свого існування. Педагогічна сутність їх у спрямуванні молодого покоління на особистісно й суспільно корисний шлях самовдосконалення і самотворення, у формуванні його ціннісних пріоритетів. Отже, традиції надійно захищають національну самобутність, сприяють усвідомленню кожного невід'ємною частиною свого народу. Виховні національні традиції вивчаються в загальнокультурних зв'язках, їх неможливо здійснити без національної етнопедагогіки, рідної мови, історії, фольклору, національного світобачення. Таким чином, традиції підтримують сили в історико-етнічному організмі певного народу, забезпечують передачу народних надбань в освіті та вихованні як національної пам'яті, своєрідного педагогічного коду народу.
Тому, відомі в науці цивілізаційний та формаційний підходи щодо педагогічної теорії і практики не забезпечують у дослідженні їх повноти і багатовимірності. Звідси витікає, що соціально-культурний напрям, який їх об'єднує, в нашу цивілізаційну епоху має бути доповнений традицієзнавчим. Функціонування педагогічної теорії і практики протікає у безлічі традицій. Саме традиції забезпечують збереження національної сутності народу, найвищих вартостей в культурі, людського в людині й природного в природі.

Національно-культурні традиції українського народу зберігають національну пам'ять, застерігають проти того, чого не слід робити в навчанні та вихованні. Традицієзнавчий підхід у педагогіці збагачує зміст виховання згідно з віковічними настановами і вимогами, спрямовує процес виховання до певної благородної мети й добра, на користь усіх народів. Ми не можемо(і не здатні заперечити, що в кожній країні найголовнішим педагогом є народ, який сотні років нагромаджує педагогічний досвід і формує правила виховання, зберігання їх у традиціях. У зв'язку з цим важливо бути гранично уважним та тактовним у всьому, що стосується національних інтересів та національних почуттів, виходячи з того, що національна ідея - не омертвіла уніфікація життя різних національностей, а повнокровна та динамічна їх єдність у багатоманітності.

Основу національних традицій нашого народу складають узагальнені якості ідеалу українця: людини лагідної і щирої, дотепної і жартівливої, талановитої і працьовитої, правдолюбної і доброзичливої, витривалої і терпеливої, з її високою емоційністю, чутливістю та ліризмом, що виявляється, зокрема, в естетизмі українського народного життя, у звичаєвості та обрядовості, в артистизмі вдачі, у прославленій пісенності, у своєрідному гуморі, в яскравості ужитково-прикладного мистецтва, у концентрованій спрямованості на самопізнання через природу та тонких рефлексіях на її красу. Ці. якості визначають особливості характеру, певне світобачення і життєдіяльність народу – «дух нації», або українську ментальність.

Педагогічний потенціал національно-культурних традицій полягає в тому, по-перше, що вони складають основний зміст виховання, служать формою культурного самозахисту нації; по-друге, виступають як засіб і результат виховних зусиль народу протягом багатьох століть; по-третє, об'єднують на високих моральних засадах усі етноси, що проживають в Україні, обстоюють свободу і рівноправність молодшого і старшого поколінь; по-четверте, надійно захищають національну самобутність народу, орієнтують на професійне самовизначення, пов'язане з традиційними регіональними промислами, декоративно-ужитковим мистецтвом; по-п'яте, втілюють у собі минуле, сучасне і майбутнє українського народу, обґрунтовують його право на власну життєдіяльність і творчість, передають велич моральних засад нації; по-шосте, традиції зберігають і передають досвід народу для зміцнення порядку і норм життя людей у певних соціальних умовах і етнографічних обставинах; по-сьоме, їх наукова сутність - у певному національному спрямуванні молодого покоління, досягненні національних і загальнолюдських ціннісних пріоритетів індивідууму.

Велике значення у вихованні мають також обряди і ритуали, - це сукупність установлених народом упродовж років дій, пов'язаних з виконання побутових і релігійних традицій або настанов. У цих формах, особливо обрядах, втілені дії, помисли та почуття попередніх поколінь, викликані в них реалізацією суспільних відносин і необхідні для нормального їх функціонування.

При виділенні педагогічних умов ефективного використання національних традицій у вихованні дітей дошкільного віку, ми враховували сутність феномену «національні традиції» та його педагогічний потенціал. Зупинимося на характеристиці цих педагогічних умов.

1. Зв'язок виховання дошкільників засобами національних традицій із життям. Ця умова передбачає використання у всій виховній роботі регіональних традицій, звичаїв та обрядів. Опору на краєзнавчий матеріал; широке ознайомлення дітей з повсякденним життям, діяльність українського народу, календарно-побутовою обрядовістю, народними знаннями, сімейним та громадським побутом, промислами та ремеслами, усною народною творчістю. Зауважимо, що планувати цю виховну роботу повинен принцип регіональності. Етнізація дитини випадає на дошкільний та молодший шкільний вік, з участі дитини у сімейних звичаях та обрядах, із народної пісні, причетності до народної творчості. У цьому віці формується культ рідного дому, сім’ї, рідного міста чи села, що є основою щодо подальшого усвідомлення дитини себе як частини нації. Ця умова реалізується через проведення занять, виховних заходів, в активній участі в посильній суспільно корисній діяльності.

2. Врахування вікових та індивідуальних особливостей дітей у вихованні з використанням національних традицій. Вихователеві необхідно знати закономірності вікового розвитку не тільки для того, щоб до них пристосовуватись, а головне, щоб учити і виховувати у досліджуваному напрямку з найбільшим ефектом.

3. Емоційність виховання. Відомо, що позитивні за своїм змістом переживання сприяють підвищенню ефективності виховання. Негативні ж емоції гальмують виховну діяльність. Малозмістовне виховання не вимагає від дітей напруження думки, волі, воно неминуче породжує нудьгу, і тоді деякі вихованці починають шукати інших шляхів прикладання своїх сил та енергії. Важливо викликати в дітей дошкільного віку засобами народознавства почуття подиву, що надасть процесу виховання жвавості, пристрасності, захопленості дошкільникам здебільшого бракує досвіду емоційного співпереживання від спілкування з природою. В цьому аспекті важливо правильно спланувати і провести екскурсію, спостереження. Вплив позитивних емоцій дає переживання почуття краси. Дітям цього віку доступні естетичні переживання від побаченого, почутого, від краси взаємин, від гарно оздобленої речі. Тому треба насичувати виховний процес замилуванням красою, щоб пам'ять, мислення уява дітей збагачувалась яскравими образами, які западають у душу, активізують мислення і мовлення.

Слід мати на увазі і той факт, що українські народні звичаї та обряди є цікавими, насиченими, глибоко моральними і глибоко беруть за душу кожну людину. Важливий образний виклад змісту виховного заходу, мовлення вчителя, його зовнішній вигляд, засоби виховання, які повинні привертати увагу дитини.

4. Комплексний підхід до використання українських народних традицій у вихованні дошкільників. Ця умова реалізується через зміст і педагогічний потенціал національних традицій. Науковий фонд з проблеми дав можливість нам класифікувати національні традиції як з точки зору сезонності, так і з точки зору змістового наповнення. Кожна національна традиція переслідує певну мету, має конкретну сутність, тому у виховному процесі ці традиції слід використовувати в комплексі, крім того, в єдності слід підбирати методи, прийоми, засоби та форми виховання молодших школярів на засадах українських народних традицій. До згаданої виховної роботи варто залучати сім’ю, громадськість.

5. Доступність національних традицій.

Педагогіка народного календаря характеризується різноманіттям національних традицій, які відображають життя, побут, харчування, господарювання, родинні стосунки, народні знання українців. Цілком логічно, що не всі вони є доступними і розрахованими на дітей. Тому при виборі національних традицій щодо використання їх у навчально-виховному процесі слід дотримуватись критерію доступності, тобто зрозумілості, посильності, відповідно до віку і рівня розвитку школяра.

Досвід показує, що вміле звертання до народних традицій у виховній роботі дає змогу забезпечити тісний контакт дошкільного закладу з сім’єю. Завдяки цьому життя в дитячому садку набирає звичного для дитини домашнього характеру, що допомагає реалізувати наступність і взаємозв’язок у вихованні дошкільнят батьками та педагогами.

Перші роки життя дитини закладають основи таких відчуттів і якостей характеру, які невидимо, але глибоко і міцно зв’язують її зі своїм коренем, національним іменем та походженням і вирішальною мірою впливають на формування пам’яті родоводу, любові до своїх батьків, оточуючого дому, народу, на зародження національної самосвідомості, священного почуття відданості Батьківщині.

Ані на мить не слід забувати, становлення духовності іде через етнопедагогіку. Той, хто її обминає, зазнає невдач, скочуючись до схоластичних сентенцій, безконечних повторень гучномовних фраз, малозрозумілих дітям, що аж ніяк не сприяє вихованню їх патріотами своєї землі.

Немає сумніву, що зміцнення педагогічних позицій родинно-суспільного виховання і формування підростаючої особистості оптимально реалізується тоді, коли дошкільнята зростають і розвиваються, засвоюючи духовні надбання народу. Коли у виховному процесі широко застосовуються споконвічні засоби впливу, завдяки яким кожне наступне покоління практично продовжує національні традиції та звичаї, сімейно-побутову та суспільну культуру.

Ось такий підхід спрямовує дошкільну науку і практику на відновлення незаслужено забутих принципів гуманізму, народності, природовідповідності. За цих умов процес виховання набуде природного стану, бо ґрунтуватиметься на кон’юнктурних проектах, штучно нав’язаних зверху, а на міцній основі загальнолюдських приписів на полярності установлених понять добра і зла, правди і кривди, красивого і потворного.

Народні педагогічні засоби, спрямовані на дошкільнят, звичайно багатофункціональні й високоемоційні, оскільки і розважають малюків і задовольняють їхню допитливість, естетичні потреби, невтомне прагнення до руху, творчого мислення, спонукають до товаристського співробітництва. А вихователеві допомагають знаходити вихід з будь-яких ситуацій, уникати голих питань. Те, чому дитина опирається і що не хоче виконувати за сухим наказом, вона легко й охоче зробить спонукувана, наприклад, пісенькою «водичко, водичко, умий мені личко» або ж «хлюп, хлюп, хлюп, водиченько», яку лагідно наспівує дорослий, умиваючи її.

Нехай у садку малят частіше частують національними стравами, які вони їдять вдома, і нехай дорослі пояснюють, як їх готують, коли і як вживають, чим вони корисні організму і здоров’ю людини.

Окрасою приміщень дитячого садка можуть слугувати вишиті рушники, писанки, килими, серветки, накидки, завіски, тощо. Добре, коли садиба огороджена, як це тардиційно прийнято в Україні, живоплотом, а на ділянці ростуть, характерні для даної місцевості, дерева, кущі, квіти, сільськогосподарські культури. Оскільки дошкільнята, починаючи з 2-гої молодшої групи прилучаються до роботи в куточку живої природи, постійні мешканці якого – кімнатні рослини, бажано якнайширше представити в ньому ті, які вирощуються вдома (зрозуміло з урахуванням безпеки їхнього сусідства з дітьми), подавати короткі відомості про їхній розвиток, використання. У вихованні важить кожна деталь, тому й назва дитячого садка справлятиме свій вплив «Сонечко», «Колобок», «Сопілка», «Барвінок», «Веснянка», «Лісова казка», тощо – подібні власні імена дошкільного закладу також створюють відповідний комфорт, колорит.

Важливу роль у вихованні в дітей любові до материнської мови і прагнення засвоїти її поруч із начальними заняттями, відіграє організація життя дитячого колективу зокрема мовного спілкування, дотримання режиму культури мови й особистий приклад педагогів. Нажаль, значна частина вихователів не виявляє шанобливого ставлення до рідної дітям української мови, не володіє нею належним чином, постійно порушує мовний режим.

Барвиста палітра народного декоративно-прикладного мистецтва розкривається перед дошкільнятами на заняттях з декоративного малювання, аплікації, художній творчості. Високий результат дає ця робота, коли вона має підсумкові віки у вигляді фольклорних дитячих свят та фестивалів. Тут найбільш повно та яскраво пропагуються серед їх учасників народні пісні, ігри та розваги, декламація тощо, супроводжувані виставками іграшок, саморобок, малюнків вишивок, аплікацій та інших виробів, а також предметів побуту населення даної місцевості. До програм дитячих розваг входить також народний гумор. Значний інтерес у дітей викликають ранки «Казки за казкою», участь у самодіяльному ляльковому театрі за мотивами народних казок, зустрічі із знавцями фольклору, народними оповіданнями, майстрами.

Доступні розповіді про доленосні віхи на шляху розвитку рідного народу, про його боротьбу, способи відродитися й стати у рівень з іншими народами викличуть інтерес у дошкільників, будуть сприйняті з розумінням на заняттях з ознайомлення з навколишнім світом та художньої літератури. Адже коли кобзарі співали про сиву бувальщину, послухати їх сходились і старі, і малі, й зерна народної мудрості падали на благодатний грунт дитячої душі. Старші дошкільники цілком спроможні сприймати певні історичні знання. У період відродження національної самосвідомості доречно сягнути з ними витоків стародавньої Русі – часу заснування Київської держави русинів, пращурів українців, перегорнути сторінки історії багатостраждальної України – боротьби проти татаро-монгольського поневолення, національно-визвольного руху українського козацтва, трагедії січових стрільців, українського селянства, інтелігенції тощо. Ознайомити дітей з історичними подіями, що відбувалися в часи Київської Русі, можна за допомогою «Історії України для дітей» Антіна Лотоцького, яка друкується в журналах «Дошкільне виховання».

Отже, традиції українського народного виховання сформовані та відшліфовані через безперервне застосування на протязі багатьох віків. Це ціла педагогічна система поглядів, ідеалів та засобів батьківсько-материнського, а також суспільного впливу на дітей та молодь. Ці засоби спрямовані на формування сильних духом і тілом особистостей, які не відокремлені один від одного, а мають жити у цільній, духовно єдній українській громаді. Завдяки народному вихованню  забезпечуються наступність, спадкоємність поколінь, коли усі знання і цінності батьків-дідів передаються дітям.

Список використаної літератури:

1.       Богуш А.М., Лисенко Н.В. Уроки народознавства в дошкільних закладах. - К., 1994. - 398 с.

2.       Булашев Г. Український народ (У своїх легендах, релігійних поглядах і віруваннях) - К.: Довіра, 1992. - 416 с.

3.        Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. - К.: Оберіг, 1991.- Т. 2.-446с.

4.       Виховання та навчання на терені України у найдавніші часи [Електрон. ресурс] – Режим доступа: http://subject.com.ua/psychology/history_pedagog/3.html

5.       Донцов Д. Дух нашої давнини. - Дрогобич, 1991. - 81 с.

6.       Народні традиції у вихованні дітей [Електрон. ресурс] – Режим доступа: http://ua-referat.com

7.       Колискова в житті дитини [Електрон. ресурс] – Режим доступа: http://dnz37.klasna.com/uk/site/koliskova-v-zhitti-ditini.html